Чогось згадалось, як моя прабабуся розповіла історію 20 століття в есеїстичних штрихах через призму фотоапарату. Що колись фотографа замовляли за півроку, і всім селом чекали на його приїзд, влаштовували свято з цієї нагоди. На головній вулиці він виставляв свою величезну апаратуру, і всі фоткались... Потім фотоапарати стали легші і заходили до хатини, можна було замовити фотографа не всім селом, а на пару хат, потім фотоапарати стали набагато менші, але так довго було чекати на результати. А потім з"явились вони - фоткаєшся і бачиш себе, як у дзеркалі, одразу. Цього вона вже не могла зрозуміти, це для неї було вже дивом, бо з огляду на те, як було раніше, яка кропітка праця, яка велика машина робила знімок, як його чекали, то абсолютно дивом було, що маленька коробочка вміщала всі ті функції та ще й оснащувалась додатковою функцією дзеркала))))

Оказалось, что у нас с П. Вайлем много общего, а особенно в студенческой жизни и отношение к ней. Не удивительно, что я его выбрала для диплома.
"Параллельно шел редакторский факультет Московского полиграфического института, заочное отделение. На диво бессмысленное образование... Тема диплома поразительным образом аукнулась через двадцать три года — книжкой «Гений места». Еще через четыре — вот этой «Картой родины». Диплом был о жанре путешествия: словно готовился к отъезду, который произошел через полгода, в сентябре 77-го... Видно, глубоко сидело, потом проявилось. Лишнее подтверждение того, что жизни надо доверять. Случайного не бывает. Все, что нужно, — рифмуется".

Подруга сказала, що сьогодні вві сні ми з котиком прийшли до неї додому і попросили полежати на її ліжку...
Сьогодні я їй подзвонила і попросила сходити з нами у ветеринарку...
Наш лікар, який боровся до останнього, сьогодні сказав, що нирки припинили своє функціонування і почались проблеми із серцем, віднімає задні лапки...надії більше немає...
Сказав, що у сусідній кімнаті сидить дворовий білий кіт з поламаною лапкою дуже схожий на Жоржа, що, якщо схочу, можу його забрати, коли лапка одужає, бо моєму краще облегшити біль і проститись назавжди...

А в голові лунає запитання з фільму "Легкое поведение": "Чи любите Ви настільки, щоб вбити дорогу людину, щоб тільки облегшити їй біль?"
І я не знаю відповіді на це питання: він мучиться і я його люблю, але ми прожили 12 років, як найкращі друзі, і я не уявляю свого дому без нього, себе без нього...

Забрала сьогодні аналізи свого кота.
Сказали, що йому недовго лишилось...
Сказали, що такий кіт, як він не заслуговує такої хозяйки...
Сказали...

Зазвичай, коли заводять дітей чи домашніх тварин, завжди мучаться питанням, чи буду я гарною матір"ю/батьком або хазяйкою/хазяїном...
Відповідь, на друге мені дали, вибач, Жоржик за все...

Якщо так не пощастило з фотиком, то купила пастель))) Заміни не рівнозначні, але...
випадково натрапила на новий художній магазин, випадково там виялась величезна кількість різних фірм, різних форм, кольорових гам та й просто наборів...не втрималась одним словом.
От чим-чим, а пастеллю я малювати вмію, в дитинстві тільки нею і малювала, як зараз пам'ятаю, коли бабуся з Росії привезла величезний набір пастелі, але інша бабуся кудись його поділа, щоб дитина ненароком не помалювала стіни (така дитина як я апріорі ніщо не могла помалювати, як тільки виділений листичок. Одним словом спала й бачила, коли виросту куплю собі такий же великий набір і буду малювати, тим паче мені олівці з пастеллю часто снились останнім часом...

Якщо зважати на те, що я знаходжусь у метафоричних пошуках білого кролика і сподівалась в суботу пошукати кроличі нірки на пікніку, але все склалось не так...
Проте кролика я знайшла, так називався магазин у Совіньйоні, де мешкають любі Волоси-Вареники)))))))) До чого це я не зрозуміла))))

День Безумного Шляпника (или Болванщика, как этот персонаж был назван в переводе Н.М. Демуровой, который считается классическим переводом «Алисы в Стране Чудес» на русский язык) является вторым в году днем глупости и отсутствия всякого смысла – после Дня Дураков 1 апреля. Впервые он был отпразднован в городе Боулдер, штат Колорадо 6 октября 1986 года некоторыми программистами, которым было нечего делать на работе.
День Безумного Шляпника – это праздник бессмысленности, в какой оказалась Алиса, присев за стол с Болванщиком, Мартовским Зайцем и Соней...
Почему 6 октября? Если посмотреть на иллюстрации Джона Тенниела, то на клочке бумаги, прикрепленном к шляпе Болванщика, написано: «В этом стиле 10/6». Неизвестно, что значит эта цифра – возможно, цена шляпы была 10 шиллингов и 6 пенсов? Или размер ее был 10 дюймов в высоту и 6 дюймов в диаметре? Или выкройка лежала на полке под номером 10/6? Однако создатели праздника решили сделать 6 октября (10/6) датой праздника. Впрочем, в России, Англии и Мексике датой может считаться 10 июня... Но эти фокусы с датами совсем не противоречат духу праздника, скорее наоборот. В конце концов можно праздновать и два раза в году...
Планы на празднование Дня Безумного Шляпника (6 октября) строятся, естественно, 7 октября – ведь сказала же Королева: «Пусть выносят приговор! А виновен он или нет – потом разберемся!». Тем не менее, основная идея праздника была и остается следующей: найти в жизни что-то, что не имеет никакого смысла, хотя и является привычным, и довести это что-то до абсурда. Например:
Мы называем «фанатиком спорта» человека, проводящего все свободное время на диване перед телевизором с бутылкой пива в руке, а не того, кто все свободное время проводит на беговой дорожке. Поэтому в День Безумного Шляпника устраивают просмотр футбольного матча без включения телевизора – зато с пивом и чипсами.
Все больше и больше продуктов питания имеют пониженное количество калорий. (Калориями или килокалориями, как известно, измеряется энергетическая ценность продуктов питания.) Празднование Дня Безумного Шляпника отмечается отменой обеда вообще – для понижения калорийности поглощаемой пищи в данный прием оной до нуля.
И так далее – без ограничений!
http://shkolazhizni.ru/archive/0/n-30847/

"Якщо дуже чогось хотіти, то це збувається"- це не про мене. Чим більше я хочу, тим більше втрачаю, на жаль, мабуть, мені це за щось

Сьогодні ЮНЕСКО додала танго до нематеріальних надбань людства, які потрібно зберігти для нащадків. До того ж це було визнано спільною аргентино-уругвайською культурною власністю.
А щоб з українського можна було б додати?

За тиждень назбиралось стільки дивних збігів щодо двох творів про Аліс...
...навіть сьогодні похилий чоловік у кафе позаду мене читав "Алісу у Країні чудес"...
Дивні збіги, інколи парадоксальні, до чого б це?

"-Отсюда мораль...Нет, что-то я не соображу.
- А может, здесь и нет никакой морали
- Как это нет! Во всем есть своя мораль, нужно только уметь ее найти!"

Я так багато думаю про Андруховича в контексті його творчості, що здається він скоро матеріалізується у мене в кімнаті.
За минулі тижні в мене назбиралась до нього така купа питань з приводу його творів, що в голові не вміщались. Але сьогодні він мене пожалів і уявно-віртуально вислухав. Через твори на більшість питань відповів - я зрозуміла, що він навмисне плутав та хитрив, провокував питання, щоб відповісти зовсім інше. Люблю такі характери!!! Люблю, коли не дають розслабитись!!! Люблю так, що від задоволення написала на полях "От же ж, чертяка!" і прималювала сердечко. Від цього йому явно не холодно й не гаряче, але тим не менш. Приємно поспілкуватись з розумною людиною, майже як з самим собою, тільки набагато досвідченішим. Люблю його в собі і себе в ньому))

Тільки от виникає питання, що доведеться робити тоді, коли питання залишаться, а відповіді ще ненаписані і не факт, що зматеріалізуються з авторської свідомості?

Ніколи б не подумала, що настільки можна закохатись... у годинник.
Він такий...ну просто неймовірний. Якби я була годинником, то тільки ним - простий та елегантний, стильний та вишуканий, без жодної прикраси чи камінця,зі шкіряним ремінцем, квадатним циферблатом та позначками замість цифр. Холодний метал за кольором та відчуттям...мммммм....

А головне, я йому подобаюсь, проходжу повз нього, а він мені посміхається своїми 24-ма позначками, ляже на руку і стрілочки засмучено опускають кутики, бо не хоче годинничик знову йти на своє місце у витрину.
Отак і кохаємо ми один одного платонічним коханням...

Не вистачає спілкування з людьми, тому вирішила надолужити його з тваринками. Пішла до зоомагазину, а там вже дала волю почуттям: почухала носика крискам, погодувала шиншилку, погладила кроликів і пообіймалася з ангорськими морськими свинками)))))))
Ото кайф))))))

А що для вас особистий простір?
Чи знають люди, з якими ви живите, що я територію, в яку їм зась.
Чи була вона у вас в дитинстві? І чи надаєте свій простір дітям?

Я страшенно боюсь зубних лікарів, та ще й Бог нагородив зниженою чутливістю рук , ніг, тіла (порізів не відчуваю дуже глибоків), але зубами компенсував сповна.
Тож терпіти нема сил, треба йти до нього, 3 зуби гаплик. Але в мене питання, як стерпіти той біль та екзекуції з нервами по-живому в трьох зубах?

"А ти часом не хочеш пюре?"- Ні. Я від картоплі особливо ніколи не фанатіла.
"А ти часом не хочеш пюре?" - мене скоро тіпатиме від цього запитання, воно поступово наповнюється якимсь таємничим екзестенційним смислом, що мені невідомий.
"А ти часом не хочеш пюре?" - цим запитанням заповнюються якісь незручні паузи.
Пюре, чому саме воно?

Люди!!!
Фотографи!!!
Ну сфоткайте мене по-людськи!!!!! Не маю жодних людських фоток.
Я, звісно, розумію, що навкруги красуні й тре старатися їх у гарному ракурсі вибрати, тому я завжди не просто не виходжу, а виходжу якимсь монстром.
Середньостатистична фотка: одне око розплющене, засвічене, друге закрите, тінь робить 2 носи і тд. І це у разі зйомки портрету, а де я з ногами і руками, то краще мовчати.

Завжди казала, якщо ти людині не подобаєшся, якщо вона не бачить твоє внутрішнє сяйво, то будеш виходити на фотках, як я.

П.С. Так показово, що одеські відморозились...

А що для вас нічогонероблення?
Особисто я без діла сидіти не можу, і відпочинок-це завжди чогось- або щосьроблення...

П.С. М...М...Моцарт...цей точно без діла ніколи не сидів. Цікаво, чи було йому те все за відпочинок? До речі, в нього сьогодні ДН.

У журналі "Однокласник" за травень-червень 1999 знайшла матеріал, присвяченій олімпійській надії Україні, 15-літній Яні Клочковій. Виявляється, вона ще тоді знала, що завоює олімпійські медалі, а по закінченні спортивної кар"єри дуже хотіла б стати моделлю. І автор "дуже завуальовано" натякнув на своє ставлення щодо останньої мрії спортсменки: "Дійсно, як не поверни, стовідсоткова "дівчинка з обкладинки"...Якби не маленька заковика. Річ у тім, що Яна принципово (очевидно, просто на зло всім художнім редакторам!) не користується такою звичною для нашого повсякденного вжитку косметикою і біжутерією. І навіть не підозрює, що брови час від часу необхідно вищипувати...
І справді - навіщо п"ятнадцятирічній школярці взагалі думати про такі речі, коли ті ж таки брови в неї, в буквальному розумінні, "подібні двом гірським кізочкам, які спускаються з засніженихвершин до водопою" (сподіваюсь, ви впізнали знамениті рядки з біблейської Пісні Пісень?). Та й передусім Яна Клочкова - все-таки спортсменка, олімпійська надія України."
Я так і не зрозуміла, навіщо було стільки місця присвячувати її невищипаним бровам, чи, може, автор одразу вирішив поставити хрест на її мрії, побоючись, що в моделі піде раніше, ніж олімпійське золото отримає?
Дивний матеріал, інтерв"ю б взяв у неї, все одно йому виділяли цілу сторінку.

Натрапила на журнал "Пионер" за грудень 1978 року і там, як годиться за радянською традицією, наприкінці року список всіх творів, які виходили протягом року.

І якось-то потрібно було втиснути весь цей підсумок року на дві сторінки, тож в цілях економії місця, деякі назви віршів було написано суцільним текстом, що вийшли японські хокку.

Остров Свободы. Перчатка.
Ночной смотр.
Юность Кубы, вперед!


Сказка о новом друге.
Пять косточек вишневых.
Самолеты на лугу. Фокусник на базаре.
Что же ты, дедушка, нарисовал?


Родина. Новенькая.
Где же ты лето? По саду с лейкой я иду...
Вы не слышали разве...Ёжик.


Куда спешит аул? Когда верхом ты на коне.
Седые горы из окна видны...Любовь. Встреча.
Акварель. Лето. Стрела.

Колосок. На покосе. Корова. Журавли.
Пельмени. Сиреневый, розовый, синий...
К ночи столько таинственных звуков...

Декабрьские снега.
В двенадцать лет я стал вести дневник... Родители ушли в театр.
Винтовка. Навек исчезнет лучший друг.
Я так учу немецкий.